Сообщений в теме: 1348

[Мангов Владимир Андреевич]

Ще переклад віршів Сергія Єсеніна:


ОЙ, ЗЕЛЕНА ЗАЧІСКО

Зеленая зачіско,
Дівочії груди,
Як, струнка берізонько,
Тепер мені бути?

Про що шепоче вітер,
Й пісок про що дзвенить?
Чи хочеш в коси-віти
Ріг місячний вложить? .

Відкрий мені ти тайну
Своїх дівочих дум.
Твій полюбив журливий
Передосінній шум.

Відповіла берізка:
,,О, мій цікавий друг!
В ніч зоряну сьогодні
Тут сльози лив пастух.

Він обнімав коліна
І цілував мене.”
Срібло місяць розливав –
Світанок все верне.

Отож, вдихнувши глибоко,
Сказав під дзвін гілля:
,,Прощай, моя голубко,
Чекай знов журавля!”

26.09.12 р.


ПЕРШИЙ СНІГ

Їду. Тихо. Чути дзвони
Під копитом на снігу,
Галасливі  лиш ворони
Не поладять на лугу.

Зчарувала невидимка –
Ліс дріма у казці сна,.
Мов білою косинкою,
Підвязалася сосна.

Зігнулася, як бабуся,
Обперлась на палицю
Зверху дятел довба в вуха,
Сипле труху по лицю.

Біжить кінь – простору море,
Пада сніг, вяжеться шаль.
По дорозі - щастя й горе,
Стрічкою летять у даль.

26.09.12 р.

ДЕ ТИ, ДЕ ТИ, ОТЧИЙ ДІМ?

Де ти, де ти, отчий дім?
Тепло було й любо в нім.
Синій, синій, цвіте мій,
Став поетом хлопчик твій.
Де ти, де ти, отчий дім?

Пісня лине, манить слух –
Череду веде пастух.
Сяють хвилі на воді,
Три далеких в ній зорі.
Череду веде пастух.

Вечір вітряка з крилом
Нахиляє за селом.
Місяць-маятник в житах
Веде лік рокам життя.
Вечір вітряку з крилом.

Оцей дощик з сонмом стріл
В хмарах хату закрутив,
Льонок синій підкосив,
Золотий пісок змісив.
Оцей дощик з сонмом стріл…

28.09.12 р.

ОСІНЬ КРУЖЛЯЄ ЛИСТ ЗОЛОТАВИЙ

Осінь кружляє лист  золотавий
У воді  розовій на ставку.
Мов метеликів легенька зграя,
З завмиранням летить в висоту.

Я сьогодні влюбивсь у цей вечір,
Серцю близький жовтіючий діл.
Юнак-вітерець по білі плечі
Заголив на берізці поділ.

У долині, й в душі прохолода,
Синя сутінь, як стадо овець.
За хвірткою притихшого саду
Дзвенить і завмира бубонець.

Я ще ніколи так бережливо
Не слухав розумної плоті.
Ой, якби ж я не був соромливим,
Занурився б в розові води.

Добре було б на стіг посміхатись,
Зубом місяця сіно жувать.
Де ти, де, моя тихая радість –
Люблячи, нічого не бажать?

28.09.12 р.

ЯК ЖЕ, РУСЬ, ТЕБЕ ЛЮБЛЮ Я!

Як же, Русь, тебе люблю я!
Хати в сяйві Ісуса –
Не видно кінця і краю,
Очам синім молюся.

Як захожий богомолець,
Знов оглядую поля.
Біля низеньких околиць
Дзвінко чахнуть тополя.

Пахне яблуками й медом
Тихий Спас твій по церквам.
І гуде за хороводом
Танець, що єднає нас.

Побіжу по м’ятій стежці
На простір зелених трав.
Дзвін почую від сережки
У дівча, яку спіймав.

Якщо крикне рать святая:
,,Кинь ти Русь, живи в Раю!”,
Я скажу:,,Не треба Раю,
Дайте любу Русь мою!”

28.09.12р.

[Гультяева Екатерина Викторовна]

Мангов Владимир Андреевич, on 6.11.2012, 18:26, said:

Ще переклад віршів Сергія Єсеніна:


ОЙ, ЗЕЛЕНА ЗАЧІСКО

Зеленая зачіско,
Дівочії груди,
Як, струнка берізонько,
Тепер мені бути?

Про що шепоче вітер,
Й пісок про що дзвенить?
Чи хочеш в коси-віти
Ріг місячний вложить? .

Відкрий мені ти тайну
Своїх дівочих дум.
Твій полюбив журливий
Передосінній шум.

Відповіла берізка:
,,О, мій цікавий друг!
В ніч зоряну сьогодні
Тут сльози лив пастух.

Він обнімав коліна
І цілував мене.”
Срібло місяць розливав –
Світанок все верне.

Отож, вдихнувши глибоко,
Сказав під дзвін гілля:
,,Прощай, моя голубко,
Чекай знов журавля!”

26.09.12 р.


ПЕРШИЙ СНІГ

Їду. Тихо. Чути дзвони
Під копитом на снігу,
Галасливі  лиш ворони
Не поладять на лугу.

Зчарувала невидимка –
Ліс дріма у казці сна,.
Мов білою косинкою,
Підвязалася сосна.

Зігнулася, як бабуся,
Обперлась на палицю
Зверху дятел довба в вуха,
Сипле труху по лицю.

Біжить кінь – простору море,
Пада сніг, вяжеться шаль.
По дорозі - щастя й горе,
Стрічкою летять у даль.

26.09.12 р.

ДЕ ТИ, ДЕ ТИ, ОТЧИЙ ДІМ?

Де ти, де ти, отчий дім?
Тепло було й любо в нім.
Синій, синій, цвіте мій,
Став поетом хлопчик твій.
Де ти, де ти, отчий дім?

Пісня лине, манить слух –
Череду веде пастух.
Сяють хвилі на воді,
Три далеких в ній зорі.
Череду веде пастух.

Вечір вітряка з крилом
Нахиляє за селом.
Місяць-маятник в житах
Веде лік рокам життя.
Вечір вітряку з крилом.

Оцей дощик з сонмом стріл
В хмарах хату закрутив,
Льонок синій підкосив,
Золотий пісок змісив.
Оцей дощик з сонмом стріл…

28.09.12 р.

ОСІНЬ КРУЖЛЯЄ ЛИСТ ЗОЛОТАВИЙ

Осінь кружляє лист  золотавий
У воді  розовій на ставку.
Мов метеликів легенька зграя,
З завмиранням летить в висоту.

Я сьогодні влюбивсь у цей вечір,
Серцю близький жовтіючий діл.
Юнак-вітерець по білі плечі
Заголив на берізці поділ.

У долині, й в душі прохолода,
Синя сутінь, як стадо овець.
За хвірткою притихшого саду
Дзвенить і завмира бубонець.

Я ще ніколи так бережливо
Не слухав розумної плоті.
Ой, якби ж я не був соромливим,
Занурився б в розові води.

Добре було б на стіг посміхатись,
Зубом місяця сіно жувать.
Де ти, де, моя тихая радість –
Люблячи, нічого не бажать?

28.09.12 р.

ЯК ЖЕ, РУСЬ, ТЕБЕ ЛЮБЛЮ Я!

Як же, Русь, тебе люблю я!
Хати в сяйві Ісуса –
Не видно кінця і краю,
Очам синім молюся.

Як захожий богомолець,
Знов оглядую поля.
Біля низеньких околиць
Дзвінко чахнуть тополя.

Пахне яблуками й медом
Тихий Спас твій по церквам.
І гуде за хороводом
Танець, що єднає нас.

Побіжу по м’ятій стежці
На простір зелених трав.
Дзвін почую від сережки
У дівча, яку спіймав.

Якщо крикне рать святая:
,,Кинь ти Русь, живи в Раю!”,
Я скажу:,,Не треба Раю,
Дайте любу Русь мою!”

28.09.12р.

Замечательный перевод, мне понравился!

[Мангов Владимир Андреевич]

Дуже вдячний, пані Катерино!

[Мангов Владимир Андреевич]

Ще з перекладу віршів Сергія Єсеніна:


В ЦЬОМУ СВІТІ Я ПЕРЕХОЖИЙ ВСЕ Ж…
                                       Сестрі Шурі

В цьому світі я перехожий все ж,
Поклич веселою рукою.
Сяйво осіннього місяця теж
Нам ласку дарує з тобою.

В перший раз я від місяця гріюсь,
Гріє в перший раз й прохолода,
Я знову і живу, і надіюсь
На любов, що спливла, мов вода…

Радість принесла наша рівнинність,
Що підсолена білим піском,
І зім’ята чиясь там невинність
Згадується кимось із сумом.

Через те й навіки не утаю,
Любить не окремо, осторонь –
Нам одною любов`ю з тобою
Цю батьківщину довелось.


МАБУТЬ, ТАК  ЗАВЕДЕНО НАВІКИ

Мабуть, так заведено навіки –
До тридцяти літ відказившись,
Все сильніше крізь сп`янілі віки,
Ми ще за життя тримаємось.

Мила, мені скоро буде тридцять,
І земля миліша з кожним днем.
Через це і серцю стала сниться,
Що горю я розовим вогнем.

Як горіть, то горіть згораючи,
І недаром у липову цвіть
Вийняв я колечко в попугая –
Знак того, що разом нам горіть.

Кільце мені наділа циганка.
Зняв з руки, я дав його тобі,
Й зараз, коли сумує шарманка,
Не можу думать, ніяковіть.

В голові болотний бродить омут,
І на серці приморозь, імла.
Може ти кому-небудь другому
Його сміючися віддала?

Мабуть, в поцілунках до світання,
Він тебе розпитує і сам,
Як смішного, дивного поета
Бачиш у чуттєвих ти віршах?

Ну, і що ж! Заживе і ця рана.
Боляче лиш бачить життя край.
Перший раз такого хулігана
Обдурив проклятий попугай.


ОСЬ ВОНО, ДИВНЕЄ ЩАСТЯ!

Ось воно, дивнеє щастя -
Білії вікна в саду,
В озері лебедем красним
Бачу вечірню зорю.

Здрастуй, золоте затишшє,
З тінью берези в воді.
Галчина зграя на стрісі
Служить вечірній зорі.

Десь за садочком несміло
Дівчина пісню співа.
Поряд калина, у білім,
Ніжно любов розлива.

Стелиться білим туманом
З поля бадьорість нічна.
Дивнеє, милеє щастя,
Розова свіжість дівчат!  


ГЛЯНУ В ПОЛЕ…

Гляну в поле, гляну в небо –
І в полях, і в небі рай.
Знову тоне в стіжках хліба
Не розораний мій край.

Знов у лугах некошених
Неіснуючі стада.
І струмиться з гір зелених
Златоструменна вода.

О, я вірю – знать, за муки
Над пропащим мужиком
Хтось ще й ласковії руки
Поливає молоком.


РОЗГУЛЯВСЯ ВОГОНЬ ГОЛУБИЙ

Розгулявся вогонь голубий,
Вже й позабулись ріднії далі.
В перший раз заспівав про любов,
І відмовився вперше скандалить.

Був я весь – як запущений сад,
На жінок і на алкоголь падкий.
Вже не хотілось пить й танцювать,
І губити життя без оглядки.

Мені лиш на тебе дивитись,
Бачить очей злато-карий омут;
Як минуле не вміла цінити,
Так й тепер всміхаєшся іншому.

Ніжна хода і легкий стан,
Якби знала ти, із серцем стійким,
Як уміє любить хуліган,
І як вміє він бути покірним.

Я б навіки забув кабаки
І на вірші не витрачав сил.
Тільки б ледь доторкнутись руки
Й волосся твого, кольором в осінь.

Я б навік пішов за тобою знов
Хоч в свої, хоч в чужії далі…
Вперше я заспівав про любов,
В перший раз відрікаюсь скандалить.


ЗАШУМІЛИ В ЗАВОДІ КОМИШИНКИ

Зашуміли в заводі комишинки.
Плаче дівчина-краса біля річки.

Погадала царівна в русалчин день.
Розплела хвиленька вінок з верби, гей.

Ой, не вийти заміж красі молодій,
Залякав прикметами її  лісовий.

На берізоньці об`їдена кора, –
Миші виживають діву з подвір`я.

Як сонце зайде, тремтять, навіть, коні, –
Ой, не любить домовий коси чорні.

Запах ладану в гаю ялинковий,
Панихідну співа дзвін вечоровий.

По берегу ходить дівчина сумна,
Виткала покрів їй хвиля лагідна.

Сообщение отредактировал Мангов Владимир Андреевич: 16 November 2012 - 11:01 AM

[Leonid Pyatash]

С праздником, с днем связистов Украины!

Никола Тесла и Маркони
И наш Попов-грозоотметчик  -
Все могут почивать спокойно:
Ведь связь легла на наши плечи.
Мы связь без брака и дефектов
Даем за деньги и бесплатно   .
Обертки разные в конфетке,
А суть стара: туда-обратно   .

Без резвой связи нет успеха,
Всем нужно все и в тот же час.
Но если есть связь, в том потеха,–
Никто не замечает нас…
Когда сияют счастьем лица,
С мобилкой связь уже везде,
Гордись: твой труд, его крупица
Есть в той над офисом звезде!

16 ноября 2012г.

Сообщение отредактировал Leonid Pyatash: 16 November 2012 - 04:54 PM

[Мангов Владимир Андреевич]

Дуже здорово і своєчасно!!!

[Leonid Pyatash]

Бежать устал, идешь, а вот упал…
Собрался с силами и рвешься дальше к цели.
Ориентир, что виден был, пропал,
Друзья безгрешные в пути не уцелели.
И сердца маятник качается не в такт,
В висках чужое что-то барабанит,
Когда бежал, был под ногами тракт,
Сейчас стерня босые ноги ранит.
Пропало солнце, напрягаешь слух,
И фразу «Все предписано не мамой»
Как будто злой вбивает в уши дух.
Хриплю: «Я знаю, Кто навеки с нами».
И маяком сверкнув вдруг с темноты,
В сознанье ль, в небе Слово строчкой мчится:
«Мое  творенье, сын мой, это - ты,
Имей же мужество и дай судьбе свершиться».
22.11.2012г.

[Гультяева Екатерина Викторовна]

Leonid Pyatash, on 22.11.2012, 23:04, said:

Бежать устал, идешь, а вот упал…
Собрался с силами и рвешься дальше к цели.
Ориентир, что виден был, пропал,
Друзья безгрешные (сердешные) в пути не уцелели.
И сердца маятник качается не в такт,
В висках чужое что-то барабанит,
Когда бежал, был под ногами тракт,
Сейчас стерня босые ноги ранит.
Пропало солнце, напрягаешь слух,
И фразу «Все предписано не мамой»
Как будто злой вбивает в уши дух.
Хриплю: «Я знаю, Кто навеки с нами».
И маяком сверкнув вдруг с темноты,
В сознанье ль, в небе Слово строчкой мчится:
«Мое  творенье, сын мой, это - ты,
Имей же мужество и дай судьбе свершиться».
22.11.2012г.

Со смыслом, хорошее стих-ние! Несколько раз перечитывала, пока до меня дошло, что СЛОВО, это не слово, а творец и сын это не твой сын, а ты сын творца. Так?

[Leonid Pyatash]

Честно сказать, я сам еще не понял. Может перечитать надо, действительно, что-то поправить. А вообще-то хотелось бы, чтоб кому-то понравилось, а кому-то  - нет, кто-то поймет совсем свое, что ему ближе.
Кто-то будет безразличен. Кто-то - ироничен. Кто-то усмехнется. Кто-то поведется.
Мое дело - высказаться, чтоб задело хоть как нибудь и хоть кого  

[Валентина Савченко]

Leonid Pyatash, on 22.11.2012, 22:04, said:

Бежать устал, идешь, а вот упал…
Собрался с силами и рвешься дальше к цели.
Ориентир, что виден был, пропал,
Друзья безгрешные в пути не уцелели.
И сердца маятник качается не в такт,
В висках чужое что-то барабанит,
Когда бежал, был под ногами тракт,
Сейчас стерня босые ноги ранит.
Пропало солнце, напрягаешь слух,
И фразу «Все предписано не мамой»
Как будто злой вбивает в уши дух.
Хриплю: «Я знаю, Кто навеки с нами».
И маяком сверкнув вдруг с темноты,
В сознанье ль, в небе Слово строчкой мчится:
«Мое  творенье, сын мой, это - ты,
Имей же мужество и дай судьбе свершиться».
22.11.2012г.

Спасибо, Леня! Очень понравилось стихотворение. Тронуло...

[Гультяева Екатерина Викторовна]

Leonid Pyatash, on 23.11.2012, 14:26, said:

Честно сказать, я сам еще не понял. Может перечитать надо, действительно, что-то поправить. А вообще-то хотелось бы, чтоб кому-то понравилось, а кому-то  - нет, кто-то поймет совсем свое, что ему ближе.
Кто-то будет безразличен. Кто-то - ироничен. Кто-то усмехнется. Кто-то поведется.
Мое дело - высказаться, чтоб задело хоть как нибудь и хоть кого  

Леня, если тебе приятно, то  я сначала даже последние две строчки переделала, вот так:
В сознанье ль? в небе ? строчкой мчится:
«Мое творенье, сын мой, это - ты!"
-Дай мужества и дай судьбе свершиться! Мне очень понравился мой вариант, тут творец отдыхает, творец я, ну т.е ты

  А потом еще перечитала,  и см. выше

[Виктория Матросова]

Leonid Pyatash, on 22.11.2012, 22:04, said:

Бежать устал, идешь, а вот упал…
Собрался с силами и рвешься дальше к цели.
Ориентир, что виден был, пропал,
Друзья безгрешные в пути не уцелели.
И сердца маятник качается не в такт,
В висках чужое что-то барабанит,
Когда бежал, был под ногами тракт,
Сейчас стерня босые ноги ранит.
Пропало солнце, напрягаешь слух,
И фразу «Все предписано не мамой»
Как будто злой вбивает в уши дух.
Хриплю: «Я знаю, Кто навеки с нами».
И маяком сверкнув вдруг с темноты,
В сознанье ль, в небе Слово строчкой мчится:
«Мое  творенье, сын мой, это - ты,
Имей же мужество и дай судьбе свершиться».
22.11.2012г.

Цитата

«Мое  творенье, сын мой, это - ты,
Имей же мужество и дай судьбе свершиться».

Какой глубокий смысл!!! Можно вязь за эпиграф и продолжить повествование.

[Мангов Владимир Андреевич]

Дякую за вірш, шановний друже!
Приходять слова, і не завжди розумієш, звідки.
В твоєму випадку - це ще одне підтвердження звязку людини з небом,
яке і вирішує, на що маєш витрачати життєві сили і в чому сенс твоєї долі.
Лишається лише дякувати Богу за неспокій твоєї творчої душі.  
Наснаги тобі в поезії - хай вона дарує людям радість!

[Мангов Владимир Андреевич]

ОЙ НАД ПОЛЕМ СИНЯ ХМАРА

Ой над полем синя хмара,
А над лісом сяйво-меч.
Несе осінь свої чари
Сіє їх із златих плеч.
Дощ летить в краї далекі,
Нема сонця увесь день.
В клин зібралися лелеки,
Сумний явір, плаче клен.

Згадай, мила, тепле літо,
Як гуляли ми в гаю,
Веселились, немов діти,
Я сказав вперше:,,люблю!”
Під тим дубом, сивим дубом
Заховались від дощу,
Обійняв я ніжно любу,
Розпустив злату косу.

Не страшні були ті хмари,
Зігрівала нас любов.
Мрії поєднали в пару -
Ми цілуємося знов!
Ой над полем синя хмара,
І над лісом сяйво-меч.
Несе осінь свої чари,
Впала знов коса із плеч…

26.11.12 р.

[Мангов Владимир Андреевич]

Сергій Єсенін - українською мовою:

МИКОЛА
1
У шапці хмарного кола,
В постолах, немов би тінь,
Жебракує дід Микола
Біля слобідок і сіл.

На плечах його торбина,
Стягнута мотузкою.
Співа тихо, мов дитина,
Втішений молитвою.

Жалі злії і зле горе
Даль холодна випила;
Загоряються, мов зорі,
В синім небі купола.

Нахиливши  лице тихе,
Ряд плакучих верб дріма,
Знову шовкові намиста
Віти бісерні звива.

2
Занареченились кругом
Ялинники й берези.
До кущів зеленим лугом
Туляться сині роси.

Хмара тінью розколола
Зеленистий косогір…
Умивається Микола
Білою піною з гір.

Під берізкою з фатою,
За сухим посошняком,
Витирає лице ликом,
Наче м’яким рушником.

Знов іде неспішним кроком
По селам і пустирям:
,,Я, жилець землі чужої,
Ходжу по монастирям.”

Високо стоїть злотрав`є,
Спориші ж кадить туман:
,,Помолюсь піду за здрав`є
Православних християн.”

Ходить лагідний догідник,
Піт елейний льє з лиця:
,,Ой ти, ліс мій, хороводник,
Заколисуй прибульця.”

3
Йде прочанин по дорогам,
Де потрібен він в біді,
На землі  говорить з Богом
В білій хмарі-бороді..

Господь каже із престолу,
Привідкрив вікно за Рай:
,,О мій вірний раб, Миколо,
Обійди ти  руський край.

Захисти люд в чорних бідах,
Розтерзаний сумом знов.
Помолись з ним в перемогах
Й подаруй свою любов".

Йде прочанин по трактирам,
Й каже, побачивши сход:
,,Я прийшов, брати, із миром -
Лікувать печаль турбот.

Ваші душі в подоріжьє
Тягне з посохом сума.
Ви збирайте милість Божу
Зерном стиглим  в закрома".

4
Гіркий запах від пожарищ,
Які осінь зайняла.
Збира странник різні тварі,
Й кида просо з подола.

,,Прощавайте, білі птахи,
Звірі, йдіть до терему.
Темний ліс, - стрекочуть свахи, -
Сватай красуню- зиму.”

Земле, місце дай всім з прийшлих,
Відкривайся у грудях!
Я – слуга богів давнішніх –
В божий терем правлю шлях.”

Дзвінкий мармур білих сходів
Протягнувся в райський сад;
Як волосся в чудотворців,
Зорі в яблунях висять.

На престолі всевидючий
Сяє в ризах тихий Спас;
,,Миколаю-чудотворцю,
Помолись йому за нас.”

5
Райський терем вкрили зорі,
У віконці Божа мать
Голубів злетілось море
Зерно житнєє клювать.

Клюйте, ангельскії птиці:
Колос – то життя політ.“
Запашніше медуниці
Жниваря веселий піт.

У мережива ліс вбрався,
Мов купина, ялівець.
По лощинам ораниці
Сніжну пряжу мне льонець.  

Засучивши з житом поли,
Орачі трясуть лузгу,
В честь угодника Миколи
Сіють житом по снігу.

І, як по траві некошеній
У вечоровий покіс,
Колосья дзвенить розвішене
На сніжних вітах беріз.

Сообщение отредактировал Мангов Владимир Андреевич: 07 December 2012 - 12:10 PM

[Мангов Владимир Андреевич]

Есенін в перекладі:

ПО СЕЛУ СТЕЖКОЮ КРИВОЮ

По селу стежкою кривою

В літній вечір голубий.

Йшли рекрути із ливенькою

Молодецькою юрбой.

Виспівували про любимі,

Ех,  останнії деньки.

,, Ти прощай, село ріднесеньке,

Гаї темні і пеньки.”

Зорі пінились і танули.

Всі кричали, випхнув грудь:

,,До рекрутства горем маялись,

А тепер пора гульнуть.”

Крутнув кучерями русими,

Йшли у танок весело.

Юнки брязкали їм бусами,

Зазивали за село.

  Виходили хлопці бравії

За клуневії тини,

А дівчатоньки лукавії

Повтікали – дожени!

Над зеленими підгірками

Розлетілися хустки.

По полям брели з корзинками,

Всміхалися старенькі.

По кущам, в траві над ликами,

Під лякливий викрик сов,

Їм сміялись гаї зиками

З переливом голосів.

По селу стежкою кривенькою,

Обідравшись за пеньки,

Рекрути грали на ливенці

Про останнії деньки.

РУСАЛКА ПІД НОВИЙ РІК

Ти мене не любиш, милий голуб,

І не зі мною воркуєш, з другою.

Я піду до річки під горою,

Кинусь з берега в чорний проруб.

Не віднайде ніхто кістки мої,

Русалкою вернусь весною.

Приведеш коня до водопою,

Коня напою я з долоні.

Тобі тихенько я заспіваю,

Як живу царівною й сумую,

Заманю тебе я, зачарую,

Й купать коня поведу за гриву!

Ой як терем стоїть під водою –

Там русалоньки граються в жмурки.

Він із льоду, вікна-конурки

В сизих рамах горять під слюдою.

На постіль я трави назбираю,

Й тебе покладу поряд з собою.

Буду тішити тебе любов`ю,

Зацілую, любий, заласкаю!

СОБАКИ СИН

Знову виплили роки із сутінка

І шумлять, як ромашковий луг.

Мені згадалась нині собака,

Що була моїй юності друг.

Нині юність моя відшуміла,

Як старенький під вікнами клен,

Знову згадав я дівчину в білім,

Для якої був пес поштарем.

Не у всякого є свій близький,

Вона  мені, як пісня була,

Через те, що мої записки

Із ошийника пса не брала.

Ніколи їх  вона не читала,

Мій почерк їй був незнайомий,

Але про щось подовгу мріяла

Під калиною за озером.

Я страждав… Бажав відповіді…

Не дочекався… поїхав… І ось

Через роки… відомим поетом

Знову тут біля рідних воріт.

Та собака давно околіла,

Та в ту ж  масть, що з відливом в синь,

Очманів з лаєм заливистим,

Мене зустрів її  юний син.

Мать чесная! І як же схожі!

Знову виплила біль душі.

З оцім болем я все ж молодію,

І хоч знову записки пиши.

Радий послухать пісню колишню,

Та не лай ти! Не лай! Не лай!

Хочеш, пес, я тебе поцілую

За збуджений в серці розмай.

Поцілую і прижмуся тілом,

І, як друга, введу тебе в дім…

Раніше любив дівчину в білім,

А тепер я люблю в голубім.

ЙШОВ ГОСПОДЬ ПИТАТЬ

   ЛЮДЕЙ ЛЮБОВІ

  Йшов Господь питать людей любові

Жебраком виходив він на куліжку.

Старий дід на пні сухім в діброві,

Жамкав деснами черствую пишку.

Побачив дід старця на дорозі,

На стежці з клюшкою залізною,

І подумав:,,Бач, який убогий, -

Бідний хита від голоду сивиною.”

Підійшов Господь, сховав біль свій і муку:

Видно, серця їх вже не розбудиш…

І сказав старик,  протягуючи руку:

,,На пожуй… трішки міцнішим будеш.”

  ДОБРОГО РАНКУ!

Задрімали зіронькі золоті,

Зеркало затону затремтіло,

Блимало світло на річні заводі

Й  рум’янило сітку небосхилу.

Посміхнулись соннії берізки,

Розтріпали шовковисті коси.

Дзеленчать зеленії серіжки,

І горять в травах срібні роси.

Біля тину зарослі крапиви

Нарядились ярим перламутром

Й гойдаючись шепочуть пустотливо:

  ,,Доброго ранку!”

Сообщение отредактировал Мангов Владимир Андреевич: 11 December 2012 - 10:10 PM

[Мангов Владимир Андреевич]

Ше з перекладу:

ОЙ ЯКА НІЧ! СПАТЬ НЕ МОЖУ

Ой яка ніч! Спать не можу.
Дарує місяць свою ніжність.
Іще, неначе бережу
Луші загубленную юність.

Подруго охоловших літ,
Ти гру любов`ю не називай,
А краще місячне світло
На моє узголів’я направляй.

Хай мої змінені риси
Воно обмалює сміливо,
Бо розлюбить не зможеш ти,
Як й полюбити не зуміла.

Любити можна лише раз,
Через те ти й чужа мені,
Що липи марно манять нас,
В наметах ноги гріють змерзлі.

Я ж бо знаю і ти знаєш,
Що в цьому відблиску місячнім
Не квіти на липах сяють –
На липах сніжинки та іній.

Що відлюбили ми давно,
Ти не мене, а я - теж іншу,
І нам все одно вже обом
У любов гратися дешеву.

Та все ж ласкай і обіймай
В лукавім бажанні цілунка,
Хай в серцю вічно сяє май
І та, яку навік люблю я.

ПРИЙМАЮ, ЩО БУЛО Й НЕ БУЛО

Приймаю те, що було і не було,
Тільки, жаль, що в тринадцять літ зроду –
В юності вимагав занадто мало,
Забуваючись в п’янім чаду.

Але й дуб молодий не розжолудясь,
Так же гнеться, як в полі трава…
Ех ти, молодість, буйная молодість,
Золотая зірвиголова!

НЕ ВІТРИ ОСИПАЮТЬ ПУЩІ

Не вітри осипають пущі,
Не осінь золотить верхи.
З блакиті незримої кущі
Струменять зоряні псалми.

Я бачу – в просинічнім платті,
На легкокрилих хмароньках,
Іде любима Діва-Мати
З Пречистим Сином на руках.

Вона несе до світу знову
Розп`ять воскреслого Христа:
,,Ходи, мій син, живи без даху,
Зорюй, полуднюй у кущах.”

В кожнім прочанину убогім
Визнавать піду із сумом,
Чи не Помазанний він Богом,
Стука берестяним крюком.

Може бути, пройду я мимо
Й не побачу в таємний час,
В ялинках – віти херувіма,
А під пеньком – голодний Спас.

Сообщение отредактировал Мангов Владимир Андреевич: 19 December 2012 - 07:26 AM

[Мангов Владимир Андреевич]

Продовження перекладу:

МОЇ МРІЇ

Мої мрії летять у даль,
Де чути крики і ридання,
Чужую розділить печаль
І муки тяжкого страждання.

Я там можу знайти собі
Радість в житті й заспокоєння,
І там, наперекір судьбі,
Я буду шукати натхнення.


ОЙ ЯКА НІЧ! СПАТЬ НЕ МОЖУ

Ой яка ніч! Спать не можу.
Дарує місяць свою ніжність.
Іще, неначе бережу
Душі загубленную юність.

Подруго охоловших літ,
Ти гру любов`ю не називай,
А краще місячне світло
На моє узголів’я направляй.

Хай мої змінені риси
Воно обмалює сміливо,
Бо розлюбить не зможеш ти,
Як й полюбити не зуміла.

Любити можна лише раз,
Через те ти й чужа мені,
Що липи марно манять нас,
В наметах ноги гріють змерзлі.

Я ж бо знаю і ти знаєш,
Що в цьому відблиску місячнім
Не квіти на липах сяють –
На липах сніжинки та іній.

Що відлюбили ми давно,
Ти не мене, а я - теж іншу,
І нам все одно вже обом
У любов гратися дешеву.

Та все ж ласкай і обіймай
В лукавім бажанні цілунка,
Хай в серці вічно сяє май
І та, яку навік люблю я.


ПРИЙМАЮ, ЩО БУЛО Й НЕ БУЛО

Приймаю те, що було і не було,
Тільки, жаль, що в тринадцять літ зроду –
В юності вимагав занадто мало,
Забуваючись в п’янім чаду.

Але й дуб молодий не розжолудясь,
Так же гнеться, як в полі трава…
Ех ти, молодість, буйная молодість,
Золотая зірвиголова!


НЕ ВІТРИ ОСИПАЮТЬ ПУЩІ

Не вітри осипають пущі,
Не осінь золотить верхи.
З блакиті незримої кущі
Струменять зоряні псалми.

Я бачу – в просинічнім платті,
На легкокрилих хмароньках,
Іде любима Діва-Мати
З Пречистим Сином на руках.

Вона несе до світу знову
Розп`ять воскреслого Христа:
,,Ходи, мій син, живи без даху,
Зорюй, полуднюй у кущах.”

В кожнім прочанину убогім
Визнавать піду із сумом,
Чи не Помазанний він Богом,
Стука берестяним крюком.

Може бути, пройду я мимо
Й не побачу в таємний час,
В ялинках – віти херувіма,
А під пеньком – голодний Спас.

Сообщение отредактировал Мангов Владимир Андреевич: 19 December 2012 - 07:22 AM

[Пружина Геннадий Арсеньевич]

Leonid Pyatash, on 22 November 2012 - 10:04 PM, said:

Бежать устал, идешь, а вот упал…
Собрался с силами и рвешься дальше к цели.
Ориентир, что виден был, пропал,
Друзья безгрешные в пути не уцелели.
И сердца маятник качается не в такт,
В висках чужое что-то барабанит,
Когда бежал, был под ногами тракт,
Сейчас стерня босые ноги ранит.
Пропало солнце, напрягаешь слух,
И фразу «Все предписано не мамой»
Как будто злой вбивает в уши дух.
Хриплю: «Я знаю, Кто навеки с нами».
И маяком сверкнув вдруг с темноты,
В сознанье ль, в небе Слово строчкой мчится:
«Мое  творенье, сын мой, это - ты,
Имей же мужество и дай судьбе свершиться».
22.11.2012г.

А у меня ощущение, что это стихотворение прямо к Пасхе.
И описывается ситуация перед Тайной вечерей.
Очень впечатляет!

Сообщение отредактировал Пружина Геннадий Арсеньевич: 20 December 2012 - 09:42 AM

[Пружина Геннадий Арсеньевич]

Гультяева Екатерина Викторовна, on 06 November 2012 - 03:56 PM, said:

Leonid, ты хотел критики, правда не от меня...., но, Ты можешь рассчитывать на звание поэта, а не просто рифмоплета и у тебя есть гениальные  стихи!! Правда на русском языке. Этот стих мне не  импонирует .Вот фраза: "Кує ж зозуля в нас своя". Куе - это же кует, а  и не кукует. Чего вы так кукушку любите, что других птиц нет? "Нас, прикрас, калина, родина" -дважды. Нет, на русском языке гораздо лучше пишешь Ты, а может это лишь мечты....

Екатерина, а как же название песни "Закувала та сива зозуля"?
Или в песне "Несе Галя воду" слова : "Прийшов у садочок, зозуля кувала. А ти ж мене , Галю, Тай й не вшанувала..."