Московских попов выгнали из Свято-Успенской Почаевской лавры. Лиха беда начало.
Предлагаю альтернативную историю Московии, а не историю, придуманной оккупантами.
В ці тривожні для України дні, пов’язані із агресивною політикою Московського “царя” Путіна, надійного послідовника всіх Московських Деспотів, починаючи від часів раннього середньовіччя, включно з правлінням Сталіна, багато громадян України та друзів нашої Батьківщини, які проживають в різних країнах Світу, хочуть зрозуміти також причини неймовірної підтримки політики Путіна проти України з боку пересічних росіян.
Для того, щоби краще зрозуміти витоки споконвічної агресивної політики правителів Московії що до сусідніх країн та рабської покори своїм Господарям росіян, варта нагадати читачам історію виникнення цієї ідеології бездумної покори народу та можливо втрачений, понад 400 років тому, шанс для Московії – вступити на Європейський шлях розвитку.…
Московський улус – одне з адміністративних утворень Золотої Орди, був розташований на споконвічних землях угро-фінських народів: мурома, меря, весь, мокша, мещера. Монгольські правителі Московії робили все від них залежне для того, щоби розповсюдити засади східної ідеології, азійських традицій та звичаїв серед підкорених народів. Тільки частина угро-фінських народів, а саме: угорці, фіни, естонці змогли вирватися із пут азійської деспотії, вступити на європейський шлях цивілізаційного розвитку, що надало їм можливість створити в майбутньому високоефективні країни.
Монгольські володарі Московського улусу, нащадки багато численних ханів Золотої Орди, хоча і прийняли візантійське православ’я у XV столітті – віру їхніх підданих, залишилися у своїй сутності азійськими Деспотами. Багато століть зберігали правителі Московії всі устрої та звичаї Дворів монгольських ханів. Століттями не зазнавав змін ні їхній зовнішній вигляд, ні одяг, ні їхнє деспотичне та безжалісне відношення до своїх підданих. Не володіючи кириличною грамотою, вони не спромоглись випускати монети із власним зображенням та гербом подібних срібляників Київської Русі та заставляли майстрів на своїх монетних дворах карбувати монети, з монгольськими написами, щоби уславити свого давнього пращура – хана Токтомиша.
А найбільше правителі Московії боялися впливу Західноєвропейської цивілізації, яка на їхню думку могла зруйнувати, такий звичний для них азійський Деспотичний світ. Втримати непорушним цей світогляд допомагали володарям Московії православні попи, які прибули до Московії із захопленої турками-османами Візантії.
Правителі держави Візантії, що мала основні території в Азії та Африці, носили офіційний титул Деспот, а більшість візантійських попів, відкидаючи всі Християнські чесноти, вірно служили їм за щедрі пожертви, які здійснювали правителі Другого Рима, неймовірні грішники – Деспоти, за рахунок зубожілого народу. Припинила своє існування їхня держава-годувальниця, і вони масово подалися в Московію. В пошуках нового Деспота, який за їхню допомогу в утримані в рабській покорі власних підданих, забезпечив би їм сите життя.
Так вони знайшли для себе нову державу-годувальницю Московію. Нахабні візантійські попи, виштовхали з Московії Праведних Християнських проповідників із України-Русі, що марно намагалися навернути на шлях Істини правителів Московії. Неймовірна суміш монгольських та візантійських деспотичних ідеологій стала тією основою, яка остаточно сформувала виправлячі кола Московії та визначила цивілізаційний шлях розвитку країни та московитів на багато століть вперед. Не маючи на меті освітлювати заплутану історію Московії, хочу нагадати читачам про ті події, що відбулися понад 400 років тому, і хоча ї мали авантюрне походження, могли би змінити шлях розвитку Московії.
За тисячу кілометрів від Москви, в Західній Україні, а саме в Галичині, в передгір’ї Карпат розташоване стародавнє та мальовниче місто Самбір. Місто було засноване в часи правління володаря найбільшої країни середньовічної Європи короля Данила. На протязі століть місто не раз було зруйновано завойовниками. Через нього в різні часи проходили армії монголів, турок та інших завойовників, залишаючи після себе знедолених міщан і палаючи згарища. Але Самбір, мов чарівний птах Фенікс, спалений та воскреслий з попелу, відроджувався молодим і ще кращим.
Саме із Самбором пов’язана неймовірна подія початку XVII століття, коли юнак невідомого походження, який видавав себе за чудом врятованого сина царя Івана IV Грозного Дмитрія, закохався в доньку старости Самбора Юрія Мнішека – вісімнадцятирічну красуню Марину. В Самбір Дмитрій прибув у супроводі родича родини Мнішек, князя Костянтина Вишневецького. Дмитрій був грамотний, знав декілька мов, знався на гарних манерах. В палаці самбірського старости розроблялась чи не основна інтрига століття: батько Марини будував плани опанування троном Московського царства, тому він прийняв рішення видати свою доньку Марину заміж за Дмитрія.
За короткий період Самбір та його староста стали відомими для всіх європейських дипломатів і монархів. На протязі чотирьох місяців із травня 1604 року по серпень 1604 року Самбір стає центром взаємодій всіх європейських політиків. Із Самбора розсилаються прокламації від імені царевича Дмитрія, з проханнями про підтримку до Австрійського імператора, до королів Польщі та Франції, до Папи Римського, до запорізьких козаків. Натомість, за підтримку з боку європейських монархів прагнення Дмитра Іоановича посісти Московський трон, він обіцяв зробити Московію більш відкритою до впливу Європейської цивілізації, дозволити вільне співіснування в ній римо-католицької та православних конфесій, залучення європейських науковців для просвітництва народу та боярства, значно розширити можливість торговельних зв’язків між Московією та країнами Європи, підписати мирні угоди із сусідніми державами.
Першим відгукнувся на ці пропозицію польський король Сигізмунд III Ваза. Отримавши згоду від короля на найм війська Дмитро Іоанович разом із Юрієм Мнішеком почав формувати військо. Утікачі із Москви, козацькі ватажки із козаками, польські військові частини почали збиратися під Самбором і у самому Самборі. У червні 1605 року Дмитро Іоанович був проголошений царем Московії. 17 липня 1605 року Марія Нагая, дружина Івана Грозного, визнала його своїм сином.
17 квітня 1606 року величезний кортеж, що супроводжував карету з Дмитром Іоановичем та Мариною в кількості двох тисяч гостей і декілька тисяч добре озброєних охоронців перетнули кордон Московського царства. 12 травня 1606 року Дмитрій та Марина урочисто увійшли в Московський Кремль. У наступні дні відбулось багато подій, що мають придаток вперше.18 травня в Успенському соборі Кремля в перший раз, за всю історію Московії, жінка була помазана на царство. Патріарх Московський Ігнатій урочисто, в присутності бояр та московського люду, проголосив Марину царицею Московською та відбулася коронація на Московське царство Дмитрія Іоановича та Марини. 19 травня 1606 року в головному соборі Кремля взяли шлюб Марина та Дмитрій. Була виголошена перед Патріархом клятва у вічному коханні із словами: “…доки смерть не розлучить нас”.
Марина була на вершині щастя та могутності. Але в невдовзі відбулися події, що повністю змінили долі Марини та Дмитрія і не уможливили перехід Московії на Європейський шлях розвитку. Фатальну роль у трагічних подіях, що відбулися зіграли звичайні…ВИДЕЛКИ. Після вінчання відбувся величезний весільний бенкет, на якому крім прибулих із Галичини двох тисяч гостей були присутні московські бояри, купці та попи. Для московитів все було незвичним : цариця та прибулі з нею жінки були одягнути в небачений європейський одяг, європейські страви подавали на індивідуальних тарелях. Все це було не бачене та дивне для московитів, але іноземні вина і смачна їжа приглушали розмови невдоволених. Коли московити побачили, що цар та цариця вживають їжу із допомогою небачених предметів, та після того не обтирають губи об рукави – побачене викликало величезне здивування. Комусь із сп’янілих попів звичайна Виделка в руках цариці перетворись на рогатину Сатани. Піп покинув забаву, почав бігати по Москві, збираючи навколо себе натовпи, розповідаючи, що він побачив на царському весіллі: “Люди, уявіть цар і цариця слуги Сатани..,. бо вони їдять не так, як ми, московіти, Уявіть …вони користуються рогатиною Сатани”. І як кажуть в народі, пішла брехня та поїхала…за пару днів гомоніла вся Москва.
Вступивши на царський трон, Дмитрій I намагався проводити самостійну внутрішню політику: дозволив вільне пересування в межах Московського царства іноземцям, планував відкрити університети для поширення західних знань та відкривати школи для просвітництва простого народу. Він помилував Василя Шуйського, присудженого Земським Собором до страти, за зраду. Дмитрій I дав обітницю народу не проливати крові підданих, правити не Суворістю, а Милосердям.
Незважаючи на добрі наміри царя, і далі попи поширювали брехню про “рогатини Сатани”, якими користувалися не тільки цар та цариця, але і прибулі з ними на їхнє весілля гості поляки та українці-галичани. Більше, ніж тих клятих Виделок попи і ті, що їх підтримували, боялися будь-яких ЗМІН у своєму житті. Угрупування бояр на чолі з Василем Шуйським, який сам давно хотів стати царем, вночі 27 травня 1606 року вбили про європейські налаштованого царя Дмитрія. Можливість перейти на Європейський Шлях Розвитку Московського царства була втрачена.
Марині Мнішек чудом вдалось врятуватись під час заколоту. Після загибелі Дмитрія, Марина до часу своєї загибелі у Коломні в1614 році, пройшла всі сім кіл земного пекла. Вона була заарештована по наказу Василя Шуйського, перебувала декілька місяців в ув’язненні. Після того, як Шуйський заключив мирну угоду з Польщею, він наказав відпусти Марину та її гостей до дому. Але до Самбору вона не доїхала, по дорозі їхні обози перехопив загін Лжедмитрія. Юрій Мнішек вмовив свою доньку визнати Лжедмитрія за чудом врятованого її чоловіка. Заради майбутньої дитини та мрії повернути собі Московський трон, 20 вересня 1608 вона публічно визнала його за свого чоловіка. Та Лжедмитрію не вдалось захопити Москву, він залишає Марину і грудні 1609 року втікає до Калуги.
Марина декілька тижнів сама керувала військом, що розбігалось. В Калузі Лжедмитрію вдалось зібрати нове військо, Марина також приєдналась до нього, але відбулись події, які повністю унеможливили повернення царського трону Марині та її чоловікові. Влітку 1610 року Московські бояри проголосили сина польського короля Владислава царем Московії, а в грудні 1610 року, Лжедмитрій був вбитий в Калузі. Після загибелі Лжедмитрія, Марина Мнішек втратила контроль над ситуацією у війську, народивши на початку 1611 року сина Івана Дмитровича, як спадкоємця царської корони. Через деякий час відбулась зустріч Марини з отаманом донських козаків Іваном Заруцьким, що походив із Галичини, і який пообіцяв посадити на Московський трон її сина. В цей час в Московії виникло величезне незадоволення серед населення від спроб царя Владислава Жигмонтовича впровадити в країні з азійськими устоями європейські реформи та порядки. Примкнувши до першого антипольського ополчення, що захопило частину Москви, Заруцький стає боярином і членом тимчасового уряду, члени якого проголосили сина Марини Івана Дмитровича правонаступником Московського Трону. Але цьому спротивився Патріарх Гермоген, який прокляв невинну дитину Івана та заявив, що проклятий не може бути царем. У червні 1612 року Марина Мнішек із Заруцьким відступає від Москви. Земський Собор у лютому 1613 року позбавляє права на престолонаслідування Марину її сина Івана.
В результаті підкупів та візантійських інтриг проголошують царем Михайла, 16-річного сина боярина Федора Кобили, який вів свій родовід від монголів та фіно-угрів. Улесливі до любої сильної влади Московські попи – нащадки візантійців, вигадують для нього нове родове прізвище – Романов, що походить від давньої назви столиці Римської імперії – Рома, розтлумачуючи зубожілим московитам, що від тепер Московія стане Третім Римом, так як зникла Візантія рахувала себе Другим Римом.
Марина зі своїм сином Іванком та Заруцьким втікає до Астрахані, але через зраду, їх схопили в червні 1614 року. За наказами царя Михайла, Заруцького посадили на кіл, а трьох річного Іванка в Москві під радісні вигуки здичілого натовпу, повішали на Серпуховських воротах. Цим кривавим діянням ознаменував своє сходження на престол цар Московії -Михайло. Марину Мнішек ув’язнили в Коломні та через деякий час теж стратили. По переказам Марина перед стратою навічно прокляла рід так званих Романових, жоден із правителів з яких не мав померти своєю смертю, доки їхній рід не переведеться.
За 300 років свого правління Династія “Романових” постійно розширяла терени своїх володінь. Рухаючись на Схід, до кордонів історичної їхньої Батьківщини – Монголії, підкоряючи, на шляху до неї, силою зброї різні країни та народи, та переймаючи від колишніх правителів загарбаних країн, все погане, що було в Дворах тих Володарів.
Минуло майже сто років з того часу, відколи, згинув не своєю смертю остатній Російський цар Микола II згідно накладеного на їх рід прокльону Марини Мнішек. В спадок нащадкам залишились агресивна політика Кремлівських Керманичів та живучий у рабській покорі їм зубожілий Російський народ.
11
Бушуев Василий, on 19 November 2018 - 05:12 PM, said:
